Чому в Київський патріархат приймають без покаяння
Днями стало відомо, що запорізький священик Станіслав Ревтов все ж вирішив покинути Українську Православну Церкву та перейти в Київський патріархат.
Мабуть, не обійшлося без моральних коливань, оскільки процес переходу дещо затягнувся. Але от одна деталь привертає до себе увагу та викликає запитання: чому його прийняли в УПЦ КП без покаяння? Чому туди взагалі приймають збіглих священиків просто так?
Голосно грюкнути дверима ієрей Станіслав Ревтов вирішив на зборах духовенства Запорізької єпархії 10 січня 2018 р. Вилив на УПЦ стандартний набір безпідставних звинувачень і заявив, що «не асоціює себе з УПЦ». Але потім пройшли повідомлення, що він нібито поміняв свою думку, що його не так зрозуміли і що він навіть готовий все це висловити на спільній прес-конференції з митрополитом Запорізьким Лукою (Коваленком). На прес-конференцію він не прийшов, що викликало питання: тож він уходить в розкол, чи залишається? Але зараз ситуація прояснилась.
До речі, вельми примітна деталь: дуже часто священики, які перейшли з Церкви в розкол, знімають підрясники та хрести і воліють спілкуватися зі ЗМІ та виставляти свої фото в соцмережах у світському одязі.
А ось повідомлення про перехід навпаки: із розколу в Церкву. Теж недавнє – 14 січня цього року.
І що впадає в очі в цих заголовках: з Церкви можна просто перейти, а в Церкву – лише з покаянням. Навіть журналісти світських ЗМІ це розуміють. Адже УПЦ не приймає тих, що приходять з розколу, просто так – взяв і перейшов. Ні, потрібно принести покаяння, і покаяння саме за перебування в розколі. Не за свої політичні погляди, мовні уподобання чи щось подібне. А саме за перебування в розколі.
І ще одна «дрібниця». Подивіться на обличчя цих двох священиків, які змінили патріархати. На якому з них написано розкаяння і смирення перед Богом?
А тепер виникає питання: чому ж в Київський патріархат священиків приймають без покаяння? Адже з точки зору УПЦ КП, Українська Православна Церква винна дуже багато в чому. Перерахуємо деякі найбільш тяжкі звинувачення:
-
Церква – це філія ФСБ Росії;
-
Церква продає свічки і купує зброю для ЛДНР;
-
Церква ховає на території храмів і монастирів бойовиків;
-
Церква не визнає українську мову;
-
Церква проводить проросійську агітацію;
-
Церква ненавидить Україну і її народ.
Жодне з цих звинувачень жодного разу не було доведено. Проте вони постійно звучать з вуст представників Київського патріархату аж до вищого керівництва. Але тоді чому в Київському патріархаті не вимагають від священиків УПЦ приносити покаяння у всьому цьому?
Де «покаянний» лист священика Станіслава Ревтова, в якому б він каявся перед правлячим «архієреєм» Запорізької єпархії УПЦ КП в тому, що перебував у Церкві, яка нібито займається всім вище згаданим? Чому подібного листа від нього не вимагають у Київському патріархаті?
Відповідь очевидна – розкольники самі не вірять в те, в чому вони звинувачують православних. Всі ці звинувачення УПЦ КП є лише дешевою спробою виправдати своє власне існування. І дійсно, якщо перестати голослівно звинувачувати УПЦ у всьому цьому, відразу ж виникне питання: а чому ж ви тоді в розколі?
Глава УПЦ КП у всіх інтерв'ю і виступах транслює одну й ту саму думку: існування його організації зумовлено існуванням незалежної України і нічим більше. Ніякими релігійними факторами, виключно політичними. Але хоча б змусьте православних священиків, що переходять в УПЦ КП, каятись в політичних «гріхах»!
Чомусь не примушують. І навіть більше. Тут же влаштовують таких батюшок на хороші священицькі місця. Наприклад, той самий ієрей (заборонений у священнослужінні) Станіслав Ревтов. Ось де він служив в УПЦ:
Це простенька кімната в лікарні, з картонним іконостасом і скромним начинням. Це паства, яку складають тяжкохворі люди. Це мізерні пожертвування та величезне духовне і психологічне напруження для священика.
А в Київському патріархаті «служити» він буде не де-небудь, а в самому кафедральному соборі.
Непоганий кар'єрний ріст.
В УПЦ до тих, хто переходить з Київського патріархату, ставлення інше. Їх вітають як побратимів, що покаялись, радіють їхньому поверненню в Церкву Христову, але не заманюють перспективами життєвого успіху.
«Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять: бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мф. 7, 13-14).
Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.
